Зупинити російський двигун війни: в чому криється справжня “смерть” путінського режиму та як цього досягти

У Росії запалали нафтопереробні заводи (НПЗ). Нещодавно, після нічної атаки дронами, гарно палав “Лукойл-Волгограднафтопереробка”, який є найбільшим на півдні країни-агресора, й знаходиться десь за 500 км від кордону з Україною. До цього масштабні пожежі спалахнули на заводі з переробки газоконденсату в Усть-Лузі на Балтиці та Туапсинському НПЗ “Роснєфті” на Чорному морі.

Підприємство “Новатеку” на Балтиці, що було серйозно пошкоджено, розташоване майже за 1000 км (якщо по прямій) від українського кордону. А Туапсинський НПЗ, де була уражена вакуумна установка, входить до десятки найбільших у Росії. На ремонт знадобиться кілька місяців, а це чималі збитки по російському експорту нафтопродуктів, із якого Кремль фінансує війну проти України.

В середньому – це $10 млрд на місяць. Проте, влітку 2023 року лише на експорті нафти Росія заробляла по $15 млрд на місяць. Тобто, в умовах, коли західні нафтові санкції не діють (цінова “стеля” на російську нафту на рівні $60, запроваджена наприкінці 2022 року), Україна впроваджує власні “санкції” проти основного джерела фінансування російської війни.

Проте Захід досі не запровадив санкції проти російського газу, враховуючи скраплений, експорт якого зростає шаленими темпами, в той час як Адміністрація Байдена, напередодні президентських виборів у США в листопаді цього року, призупинила видачу нових ліцензій на експорт скрапленого газу через загрозу клімату, що вже викликало подив ключових європейських столиць, що це рішення явно грає на користь Росії.

Паралельно з цими подіями, наприкінці 2024 року збігає 5-річна дія транзитного контракту між “Нафтогазом” і “Газпромом”, за яким Європа досі отримує російський газ через територію України. Чому ми про це згадали? Після зустрічі прем’єра Дениса Шмигаля з його словацьким колегою Робертом Фіцо, який не приховує своїх симпатій до Кремля, останній заявив, що транзитний контракт може бути продовжений, що потім різко заперечили в українському уряді.

Ще у вересні 2022 року “Нафтогаз” розпочав проти “Газпрому” новий арбітраж саме за цією транзитною угодою, вимагаючи сплати грошей за транзит, як це й передбачено контрактом. Проте, в “Нафтогазі” не виключали, що можуть продовжити транзит російського газу до Європи без відповідного контракту, щоб не залишити тамтешніх споживачів взимку без тепла.

Про те, як це можливо, а також про все болючіші удари по російських НПЗ, які “годують” російські окупаційні війська на фронті, та шляхи повного обрізання кремлівського “бюджету війни” в тексті для ТСН.ua пояснює президент Центру глобалістики “Стратегія ХХІ” Михайло Гончар.

“Нафто-юані” та “нафто-рупії” Путіна: друзі Росії, які рятують від санкцій

Часто західні експерти кажуть, що Росія отримала обвальне падіння доходів від енергетичного експорту. Але це, якщо порівнювати з 2022 роком, коли були аномально високі доходи. А минулорічні повернулися на рівень трохи нижче 2021 року. До речі, велика частина цих доходів виявилася у вигляді “нафто-юанів” і “нафто-рупій”. На додачу, зросло логістичне плече. Мати справу з комфортним і близько розташованим європейським ринком – це одне. Зовсім інше – набагато довше плече до азійських ринків.

Проте, на “бюджет війни” Росії вистачає. Ми це бачимо за ухваленим восени минулого року черговому трирічному бюджету, де пріоритет зроблений якраз на концентрації всіх ресурсів на фінансуванні російської армії і ВПК, щоб він забезпечив армію необхідним озброєнням, військовою технікою та боєприпасами. Тому, коли західні експерти “смакують” в очікуванні падіння економіки Росії, то 2024 року це навряд чи відбудеться. Так, два роки повномасштабної війни започаткували катастрофічні процеси для російської економіки. Але вони даватимуться взнаки десь протягом 3-5 років. Паливна чи яйцева криза в “глобальній бензоколонці” – це лише перші провісники майбутніх тектонічних потрясінь. Тому, так чи інакше, нафтовий експорт (нафти та нафтопродуктів) залишається основним джерелом отримання доходів для російського бюджету. Ось чому Росія намагається всіма засобами розкрутити цінову ескалцію на ринку нафти, щоб тримати стабільно високі ціни, – під 100, а краще за $100 за барель, як це було 2022 року.

Тому, як не відкрию Америку: щоб зупинити двигун російської агресії, треба вирубити його живлення, яке значною мірою забезпечується нафтовим експортом.

Західні санкції були покликані зробити це. Але ми бачимо, що успіх тут зрештою виявився доволі скромним. Чому? Попри всі складнощі й збільшення накладних витрат, Росія переорієнтувала свій нафтовий експорт з європейського на азійський напрямок, в основному – на Китай, Індію та Туреччину. Ця трійця й забезпечила Росії достатній фінансовий потік для “бюджету війни” попри те, що всі вони займаються здирництвом із путінського режиму. Якраз тут вони нещадні, вимагаючи якомога більших знижок. Звісно, що Кремлю хочеться більшого. Але ці три партнери-здирники можуть розвернутися й в бік альтернатив. Ми це періодично бачимо, наприклад, по позиції Індії і Китаю. Минулого року вони періодично зменшували обсяги закупівель, звертаючи увагу на близькість Перської затоки, де можна взяти дешевшу нафту й за коротшим логістичним плечем. По Індії це було в той час, коли росіяни намагалися зменшити цей дисконт.

Тому, західні санкції діють, але не дають фатального ефекту падіння доходів, щоб російська агресія була припинена. А ми бачимо, що вона навіть не сильно гальмується. Звідси виникає логічне запитання: а що робити далі? Потрібно не просто запроваджувати додаткові й більш ефективні санкції, а переходити до політики тотальної економічної ізоляції агресора з боку Заходу. Але, зрозуміло, що стимулювати наших західних партнерів до цього ми не зможемо. Але ми можемо робити ті квазісанкційні дії, які в наших силах – завдавати ударів по нафто-експортних терміналах і виробничих потужностях, позбавивши Росію технічної можливості відвантажувати на експорт нафту й нафтопродукти, щоб збити виробничі і логістичні ланцюжки. Тим більше, що все це служить і цілям переривання постачання пального для угрупувань ЗС РФ, що ведуть агресію проти України.

Всього в Росії 74 НПЗ. Понад 30 з них, які розташовані в європейській частині, ближче до лінії фронту, забезпечують потреби російського армійського угруповання. Не можна сказати, що ЗСУ раніше не завдавали ударів по російській паливній інфраструктурі, а це не лише НПЗ, які зараз потрапили під обстріл, а й нафтобази. Це те, що Росія стала нищити у нас, коли не вдалося “Київ за три дні”. Вже 27 лютого 2022 року Росія завдала ракетного удару по нафтобазі під Васильковом. А ми згодом відповіли ударом по нафтобазі в російському Бєлгороді.

Але сягнути кудись далі, ніж нафтобази поблизу держкордону або лінії фронту, нам не вистачало засобів. Щойно з’явилися засоби “довгої руки”, розширився й перелік цілей, куди це можна спрямувати. В тому числі, цілком логічно потрапили вже й у виробничі потужності. Плюс, у ніч проти 5 серпня 2023 року відбулася атака морськими ударними дронами, коли був знищений не лише російський великий десантний корабель “Оленегорський горняк”, а й танкер-продуктовоз “Зіг”, який постачав пальне для російського флоту. Тоді це позначило, що Чорне море, яке відіграє важливу роль для російського нафтового експорту, стало повністю досяжним для ударних засобів ЗСУ.

Але основним нафто-експортним хабом для Росії звичайно залишається Балтика. Якраз у 2000-х та 2010-х роках там була реалізована ціла низка проєктів, які розширили це нафтогазове вікно Росії в Європу. Росія не очікувала, що ми туди дістанемо. Тому, якраз важливість удару по Усть-Лузі, де розташований не тільки й не стільки термінал “Новатеку” та переробне підприємство газового конденсату, стала символом того, що ця європейська територія Росії досяжна для ударних засобів ЗСУ. Й за силою удару, який був нанесений, очевидно, що це вже летять не дрони з десятком-другим кілограмів вибухівки, які б навіть і влучивши доволі прицільно, не завдали б достатнього ефекту ураження.

У цьому ж випадку по Усть-Лузі й Туапсе ми бачимо, що це вже були серйозні боєзаряди, які призвели до наслідків у вигляді зупинення виробничого процесу на основних технологічних установках підприємств. Бо ті удари, які були раніше, як минулого року по НПЗ на півдні Росії, призводили до короткотермінової зупинки, ремонту, й далі вони продовжували працювати. По Усть-Лузі й Туапсе ми бачимо, що відбулася зупинка виробничого процесу, – технологія не може працювати. Вирублена основна технологічна установка, без якої подальша переробка не має сенсу, бо на виході не буде продукції належної якості ні для внутрішнього вжитку, ні тим більше для експорту.

Скільки часу знадобиться для ремонту? Наразі сказати складно. Ті, оцінки, які прозвучали, говорять, що Усть-Луга – це кілька місяців, Туапсе – понад місяць. Наскільки це об’єктивна оцінка – судити важко. Але, судячи з того, що робляться гарячкові замовлення на виготовлення тих чи тих комплектувальних, намагаючись все це максимально прискорити, збитки немаленькі. Звісно, Туапсе не є найбільшим НПЗ у Росії, але входить у десятку найбільших. Він модернізований. І ця установка, яка була там уражена, найпотужніша й найсучасніша в Росії. Вона була помпезно відкрита у 2013 році, входить у шістку найбільших у світі. І, до речі, прагнення до такої гігантоманії зіграло погану роль у даному випадку, бо краще мати кілька таких установок меншої потужності, ніж одну, яка вражається, й потім все виробництво зупиняється.

“Тіньові танкери”: чому США лише зараз впроваджують санкції

Все, що робить Захід у санкційній політиці проти Росії, – це заходи вчорашнього дня. Якщо б санкції, що були запроваджені у 2022 році, почали діяти у 2014 році, то, можливо, 2022 року й не було б. Коли ці санкції готувалися, виходили з того, що не можна дестабілізувати нафтовий ринок, обмеживши доступ Росії, бо це одразу стрибкоподібно підніме ціни на нафту. Логіка в цьому безперечно була. Хоча, тут треба розуміти: якщо з’являється якийсь дефіцит, то завжди є ті, хто можуть його покрити.

І, власне кажучи, всі спроби Росії впродовж останніх двох років розкрутити цінову спіраль на глобальному нафтовому ринку, зрештою не мали успіху, за винятком 2022 року – початку повномасштабного вторгнення – турбулентного передсанкційного періоду, що справило вплив на глобальний нафтовий ринок. Проте надалі це не мало такого впливу, бо США динамічно нарощували власний нафтовидобуток, і зараз вони є, по суті, продуцентом нафти номер один у світі, що стримує зростання нафтових цін, чого домагаються Росія, Іран і Саудівська Аравія, діючи доволі узгоджено в рамках ОПЕК+.

Тому санкції проти танкерів, за допомогою яких Росія обходить санкції, треба було запроваджувати раніше. Якраз ключову роль тут відіграють ці логістичні ланцюжки, те, як це робиться, та чиїми танкерами: Греції, Туреччини… Тому ці кроки правильні, але в часі запізнілі. Тим паче, немає газового та ядерного санкційного пакету.

Що робити далі? Наразі обговорюється перехід від санкційної політики до тотальної економічної ізоляції Росії із боку Заходу – повне припинення торгівлі. Зрозуміло, що Китай, Індія, Туреччина та інші не приєднаються. Але ми говоримо про Захід. Зараз багато країн-членів НАТО говорять про підготовку до війни з Росією (що ще навіть минулого року обговорювалося тихо й гіпотетично) як про реальність, яка за деякий час може стати невідворотною, тому треба вдаватися до більш жорстких заходів превентивного характеру й відкинути так звану «антиескалаційну» модель, яка насправді й призводить до ескалації.

Не треба мати ілюзій, що все це буде розроблено вже в найближчі місяці, особливо на тлі виборів у США та інших ключових країнах Заходу. Але наразі складається абсурдна ситуація. Деякі наші центральноєвропейські сусіди, й не лише вони (Франція наприклад заговорила про це), запровадили обмеження імпорту української агропродукції. Добре, ми розуміємо чутливість питання українського аграрного експорту на європейському ринку.

Але чи обмежили вони імпорт російської аграрної продукції?

Зрозуміло, що російський аграрний експорт не плине широкою річкою в ЄС, там є певні обмеження, але, тим не менше, він не припинений. За багатьма іншими напрямкам так само. Санкції не торкнулися певних секторів, які, як вважається, відносяться до гуманітарного виміру, що не можна використовувати продовольство як зброю. Але Росія це використовує, тому має отримати симетричну реакцію. Як показав доволі “блискучий” досвід німецько-російських газових відносин, коли говорили, що буде катастрофа, що неможливо замінити російський газ, виявилося, що можливо, й катастрофи не відбулося. Ніколи Росія для країн ЄС не була основним торговельним партнером, яким є, наприклад, Китай.

Заборона скрапленого газу в США: Байден зробив послугу Путіну?

Напряму це не зіграє на користь Росії. Але це точно зіграє не на користь США. Це рішення з тих несистемних і популістських, до яких вдавалася Адміністрація Байдена. Вона ж прийшла до влади на гаслах повернення до кліматичного порядку денного, що свого часу відкинув Трамп, і доволі жорсткою екологічною політикою, що, власне кажучи, й викликало потім жвавий ажіотаж у Росії і Саудівській Аравії. Там подумали: раз Америка обмежує свій видобуток енергоресурсів, значить тут нам буде де розгулятися й диктувати правила гри. За кілька років в Адміністрації Байдена усвідомили, що це була помилка, що ці дві країни, об’єднані спільним інтересом отримання більше “кешу”, задають правила гри через формат ОПЕК+, куди додалася Росія.

Тоді там були зняті певні обмеження, й це призвело на тлі високих цін на нафту, до сплеску зростання сланцевого нафтовидобутку, й відповідно виробництва газу, його скраплення й експорту. Тому ця лінія мала би бути продовжена. Зараз знову перед виборами очевидно взяв гору популістський підхід: а, давайте знову пограємося в екологію, боротьбу з кліматичними змінами, покажемо лідерство США, яке доцільніше було би демонструвати на інших напрямках. Наприклад, у глобальній безпеці, протидії агресорам (Росії) та на енергетичному напрямку. Ну, а тут вони знову кинулися в популізм і політику. На жаль, чинна політична верхівка США, – це не державні діячі, тим більше глобального масштабу, а дрібні політики, що Трамп, що Байден. Вони готові принести національні інтереси США й в принципі глобальне місце США в світовій архітектурі безпеки, в угоду досягненню своїх короткотермінових виборчих цілей.

Черговий шантаж: чому Україна може продовжити транзит російського газу

Звісно, що словацький прем’єр Роберт Фіцо, як і угорський прем’єр Віктор Орбан, будучи значною мірою посіпаками Путіна, які прикриваються своїми національними інтересами, хочуть збереження існуючого статус-кво.

“Нафтогаз” не має наміру продовжувати контракт із “Газпромом”. Але він не може й не має бути продовжений. Цей контракт, який був підписаний 2019 року, напівєвропейського взірця. Бо натомість Оператор ГТС України мав підписати контракт на транспортування газу будь-якої європейської компанії, яка купила цей газ у “Газпрому” на кордоні України та Росії. І відносин із “Газпромом”, тим більше у “Нафтогазу”, не повинно було б бути. Але 2019 року реалії були іншими. Наші європейські гібридні друзі наполягли, щоб був підписаний договір, який був міксом традиційного договору між “Нафтогазом” і “Газопромом”, але в європейській обгортці.

У грудні 2024 року він добігає кінця. І має відбутися те, про що я вже сказав. Ні “Нафтогаз”, ні будь-яка інша нафтогазова компанія України, не має підписувати з російською стороною жодного контракту. Все. Тут відносини повністю припиняються. Якщо різним Фіцо та Орбанам хочеться отримати російський газ, то, в принципі, це можливо за виключно європейською схемою: ви купуєте газ у “Газпрому” на кордоні України та Росії, а Оператор ГТС України забезпечує його транспортування по існуючому трубопроводу, як це технічно відбувається й зараз.

Але Росія безперечно буде маніпулювати. Вона й зараз маніпулює, наприклад, коли не виконує цей контракт від 2022 року, захопивши газовимірювальну станцію в районі Сохранівки на Луганщині. Тоді “Нафтогаз” оголосив про форсмажорні обставини, бо не контролює цю ділянку газопроводу, яка була ще одним транзитним маршрутом через Україну. З чим не погодився “Газпром”, зменшив транспортування газу, підсушуючи європейський ринок, розганяючи ціну, й наполягаючи, щоб Оператор ГТС України відновив транспортування по цьому напрямку.

“Нафтогаз” це відкинув, звернувшись до арбітражу. Цього року вже має бути арбітражний розгляд. “Газпрому” загрожують гарні штрафи. Звісно, вони все будуть ігнорувати. Ми пам'ятаємо це ще по Стокгольмському арбітражу. Але, вони можуть маніпулювати, під'юджуючи різних Орбанів і Фіцо, говорити, що готові забезпечити постачання газу, але по маршруту через Сохранівку. Далі вони можуть запропонувати транспортування через Суджу, так, як воно й зараз іде. Якщо Росія захоче продовжувати шантажувати Європу, вони можуть відтинок газопроводу Уренгой – Помари по російській території поставити й повідомити, що у них немає можливості транспортувати газ в напрямку України, а є лише єдина можливість через Сохранівку й далі. Тому на це просто не потрібно піддаватися, йдучи назустріч забаганкам путінських європосіпак.