Підтримка України — це не гра на гітарі: про що насправді був візит Ентоні Блінкена до Києва

У вівторок, 14 травня, до Києва з неоголошеним візитом прибув держсекретар США Ентоні Блінкен. Це були вже четверті його відвідини України за час повномасштабного російського вторгнення. До цього Блінкен приїздив у вересні 2023 року, ще до початку політичної епопеї у Конгресі США щодо блокування подальшої військової та фінансової допомоги Україні, яка тривала цілих сім місяців.

Четвертий візит Блінкена до Києва відбувся вже після ухвалення Конгресом пакету допомоги Україні на майже $61 млрд. Він мав продемонструвати українцям непохитну американську підтримку за пів року до виборів у Сполучених Штатах, на тлі відкриття Росією нового фронту на Харківщині та надання США вже третього від кінця квітня пакету військової допомоги Україні.

Президент Зеленський на зустрічі з Ентоні Блінкеном на Банковій закликав надати два ЗРК Patriot для захисту Харкова та області. Натомість від держсекретаря під час його промови в КПІ українці почули розмиті формулювання про вибори (наче в Україні вони можливі під час воєнного стану — ред.), мобілізацію, реформи та боротьбу з корупцією. А після цього мережею поширилися світлини та відео виступу Блінкена в одному з київських барів, де він співав і грав на гітарі пісню “Rockin’ In The Free World”.

Так, перед цим він сказав правильні слова, що “США та більшість світу з Україною”, а також, “що зараз дуже важкий час”. Але саме цього вечора, у вівторок, 14 травня, по всій Україні почалися аварійні відключення світла, бо Росія знищила понад 50% нашої критичної інфраструктури через брак ППО та ракет-перехоплювачів до вже наявних у нас систем.

Тож про що насправді був цей черговий візит Ентоні Блінкена до Києва? Та чому президент США Байден та окремі представники його адміністрації і надалі вважають, що найбільша загроза для України — це корупція, а не Росія? Читайте в авторській колонці директорки Центру “Нова Європа” Альони Гетьманчук для ТСН.ua.

Після перебування в Києві держсекретаря Ентоні Блінкена 14-15 травня напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації президента США в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були в мирні та не завжди безхмарні у відносинах зі США часи.

Солідарність та підтримка з Україною вже третій рік як вимірюється рівнем та швидкістю наданого озброєння, фінансової підтримки та рішеннями, які не пропускаються через фільтр “як на це відреагує Росія?”, а не просто фактом візиту, якою б виснажливою не була подорож зараз через океан до Києва. І тим паче не вимірюється грою на гітарі в київському барі. У розпал чергового загострення на фронті, котре відбулося не в останню чергу й через тривале блокування (не плутати з розглядом) допомоги в Конгресі США, це має вигляд не як вдалий елемент “м’якої сили”, а, щонайменше, як елемент м’якої неадекватності.

Очевидно, що була й інша сторона візиту — за закритими дверима, з фокусом на некомфортні для України теми. Ухвалення багатостраждального пакету допомоги розв’язало руки Вашингтону знову ставити руба питання про корупцію, про відходи від демократичних практик і принципів. Поки що це робиться непублічно, але робиться, й в помітно жорсткішій формі. Хоча інколи складається враження, що навіть після повномасштабного вторгнення РФ, Байден та окремі представники його адміністрації і надалі вважають, що найбільша загроза для України — це корупція, а не Росія.

Один із показових моментів — традиція продовжувати зустрічі високопоставлених візитерів виключно з вузьким колом антикорупційних активістів. Також незрозуміло, чи Блінкен є тим представником Адміністрації президента США, який в принципі здатен ставити руба такі питання. Так, щоб українські можновладці змогли “get the message” (у перекладі з англ. отримати/сприйняти повідомлення — ред.), а не “guess the message” (у перекладі з англ. вгадати/додумати повідомлення — ред.).

Хоча насправді українським посадовцям час би вивчити детально, чому Байден так вперто, наполегливо й наперекір думці військових хотів вивести американські війська з Афганістану.

Не тільки й стільки тому, що так дбав про американських військових там чи обіцяв покінчити з “вічними війнами” під час кампанії, а тому що впродовж майже двох десятиліть тісної взаємодії з Афганістаном не бачив реальних, видимих змін в плані побудови демократичної держави й в контексті боротьби з корупцією, скільки б допомоги не надавалося цій країні з боку США.

Звичайно, Україна — не Афганістан, у нас зміни є навіть попри значно скромнішу підтримку, але й вимоги до нас як до майбутнього члена ЄС і потенційного члена НАТО теж значно вищі. І якщо вже йдеться про візит, який насправді важливий наразі для України, — так це візит президента Байдена на ініційований Україною інавгураційний “саміт миру” в Швейцарії. Однак, цей візит якраз не був підтверджений ні до візиту Блінкена, ні, я так розумію, після нього. Хоча американська сторона багато робила для того, аби Україна продемонструвала бажання перемагати не лише на полі бою військовому, але й полі бою дипломатичному. А також постійно заохочувала нас максимально працювати з Глобальним Півднем — з таким акцентом, наче від нього, а не від колективного Заходу насправді залежить перемога України у війні.

Однак, маємо розуміти, що ми вже увійшли в період активної взаємодії не лише з президентом Байденом, але й з кандидатом Байденом. І якщо президент Байден ще міг би з легкістю погодитися приїхати на саміт (тим паче, до того він буде на G7 в Італії, що логістично досить зручно), то кандидат Байден має зважити всі виборчі плюси та мінуси такого кроку. Які можуть бути реальними результатами (як кажуть дипломати — deliverables) з точки зору ПЕРЕОБРАННЯ Байдена, а не з точки зору підтримки України. Тим паче у ситуації, коли він максимально зацікавлений розбити вщент передвиборчий наратив табору Трампа, що Байден дбає про Україну більше, ніж власне про американців.

І останнє: важливо памʼятати, що параметри підтримки України задає президент США. Не Салліван, не Блінкен, і не Бернс (очільник ЦРУ Вільям Бернс — ред.). Вони просто намагаються гарно виконувати свою роботу з наповнення заданих президентом параметрів, не оскаржуючи їх. Тому треба працювати над розширенням наявних параметрів, а не їхнім наповненням.