Пішла на фронт у 50 років, щоб помститися за сина. Історія «Мальви», яка на війні знайшла велику родину

• Людмила Менюк — перша жінка в українській армії, що керувала бронетанковою службою батальйону. На війні вона втратила молодшого сина Станіслава, який і придумав колись назву правозахисної організації солдатських матерів — «Мальва», що потім стала позивним Людмили.

На війну Людмила Менюк пішла, щоб помститися за вбитого сина. А вже далі воювала за майбутнє України і її внуків, щоб менше молодих хлопців і дівчат загинули на фронті, як це сталося з її сином.

Біля великого танку стоїть маленька дівчинка Люда. Вона народилася у Вінницькій області, а перші 10 років разом із сім’єю прожила в НДР — Німецькій Демократичній Республіці, де служив її батько-військовий. Маленькій дівчинці подобається великий танк. А ще подобається, що разом із нею навчаються діти з усіх куточків неосяжного Радянського Союзу. Всі різні, але однаково мріють про мир і співають пісню «Хотят ли русские войны?».

Відповідь на це запитання дівчинка Люда, вона ж Людмила Менюк, вона ж Мальва, отримає ближче до свого п’ятдесятиріччя. Коли втратить на війні з росіянами сина.

Жіноче обличчя війни

В січні 2016-го на той час 50-річна Мальва підписала свій перший контракт із ЗСУ. Служити пішла в «Айдар» — туди, де воював її син. Для побратимів вона стала «мамою Мальвою”.

— Дуже хотіла стати сапером. Але мені сказали: «Мальво, ні, у тебе в сім’ї є загиблий».

Спершу служила діловодом, але недовго. Менше ніж за рік стала головним сержантом штурмової роти. Саме тоді усвідомила, що інтуїція на війні не менш важлива, ніж фізична сила, тактичні навички і вміння поводитися зі зброєю.

2016-й рік, бліндажі другої лінії оборони під Новомихайлівкою. Наче не найпекельніша ділянка фронту. Але саме тут Мальва відчула, що разом із побратимами має негайно залишити це місце.

— Кажу командиру: «Тут буде біда якась. Щось не те». Він спочатку впирався — каже: «Та нічого тут не буде, до першої лінії далекувато, кілометри три». Але я його таки дістала — перемістилися, а ввечері прилетів «град» прямо по бліндажу, де ми мали бути.

В «Айдарі» Мальва відчула, що таке військове братерство.

— Людина, яка не була там, ніколи не зрозуміє відвертості, коли ти не боїшся бути смішним. Або коли, не соромлячись, зізнаєшся, як тобі страшно.

Я зараз стримую себе, щоб з вами спілкуватися без брудних слів, як зазвичай ми кажемо. Військовий може сказати: «Пи*дець, як мені зараз страшно», але це не значить, що він боягуз. Ти йому відповідаєш: «Мені теж страшно, бл*дь, але ж ми такі круті».

Невдовзі в «Айдарі» Мальва зробила карколомну військову кар’єру — 2018-го очолила бронетанкову службу батальйону. Охочих обійняти цю посаду було небагато — підрозділ майже постійно перебував на передовій, де весь час доводилося ремонтувати й евакуювати підбиту і пошкоджену техніку.

Її улюблена історія тих часів про те, як вона вперше керувала завантаженням бронетехніки на залізничні платформи і десь загубила спеціальну фарбу для розмітки. Довелося замість неї використовувати губну помаду. Кажіть після цього, що у війни не жіноче обличчя.

В кінці 2019-го «мама Мальва» потрапила до шпиталю після чергового прильоту мін. Забій серця, контузія. Після кількох місяців реабілітації її комісували за станом здоров’я.

Далі було повернення до цивільного життя і ще одна вища освіта. До дипломів теплоенергетика і педагога додався третій – практичного психолога. І, звісно, була ломка людини в пікселі, яку хвилею занесло в цивільне життя після років на війні.

В середині березня 2022-го Мальва стала добровольцем 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони. Разом із підрозділом останньою евакуювалася з Сєвєродонецька, витримала 64 дні бахмутського пекла. Після цього на три з половиною місяці вона потрапила в шпиталь, а згодом її «списали» рішенням ВЛК.

Війна не робить нас кращими. Війна не робить нас гіршими. Війна лише виштовхує на поверхню найкраще і найгірше, що є в нас. В дзеркалі війни кожен може побачити себе справжнього, якщо має на те сміливість.

– Я не розумію, як вижила, — розповідає жінка. — Але скажу страшну річ: дякую Господу за всі ці випробування. Війна навчила мене просити пробачення і пробачати. Бо можна не встигнути цього зробити. Завдяки війні зрозуміла, що я особистість. Не краща за когось, але й не слабка. Я стала чутливішою, уважнішою до людей. Після двох реабілітацій я нарешті навчилася плакати. Коли мені сумно, в мене сльози. Раніше такого не було. Війна забрала в мене молодшого сина, але я знайшла на фронті велику родину — десятки синів і дочок.

Повернувшись до цивільного життя, Мальва відкрила в Гайсині приватний кабінет психолога. Вивчає англійську. Разом із побратимами та посестрами їздить по світу і розповідає про війну в Україні.

«Особисто мені, Мальві, потрібні боєприпаси, ракети, літаки. Я маю це зробити для своїх дітей. Часто питаю себе: для чого Господь зберіг мені життя? Може, для цього? Я не знаю», — каже вона.