Переговори з Росією: чому на Заході досі вірять, що з Путіним можна домовитися про мир

На тлі гострої політичної кризи у США та неспроможності Америки надалі підтримувати не лише Україну, а й Ізраїль із Тайванем (допомога на 2024 рік для них також заблокована в Конгресі), на Заході з’являється все більше повідомлень про начебто готовність Росії до переговорів щодо війни проти України. Днями про це написав Bloomberg із посиланням на непублічних людей, близьких до Кремля, мовляв, у грудні 2023 року відповідні сигнали були передані американським високопосадовцям.

Також днями колишній головнокомандувач сил НАТО в Європі Джеймс Ставрідіс припустив, що, ймовірно, після виборів у США в листопаді цього року з’явиться потенційне вікно можливостей для переговорів між Україною та Росією, додавши, що війна може “завершитися за корейським сценарієм”, коли Росія збереже окупаційний контроль над захопленими українськими територіями. “З іншого боку, я бачу, що Україна йде в НАТО”, – додав американський генерал.

Насправді це не нова інформаційна хвиля, що шириться Заходом. Ще в березні 2022 року очільник ГУР Міноборони Кирило Буданов попереджав, що Путін може нав’язати Україні та Заходу “корейський сценарій”. Торік колишні натовські очільники та західні експерти пішли ще далі, припустивши можливість вступу України до НАТО “частинами”. Власне, це визнання “територіальних реалій”, про що постійно каже Путін. Проте вступ до Альянсу не одномоментний, що дасть Росії час підготуватися до ще масштабнішого та кривавішого нападу на Україну.

Які ще цілі переслідує Кремль, надсилаючи Заходу сигнали про начебто готовність до переговорів? Чому в США та Європі готові сприймати ці меседжі? Як тут діяти Україні? ТСН.ua разкаже в цьому тексті.

Виграти час: навіщо Путіну переговори

Стаття Bloomberg про начебто готовність Кремля до переговорів – це не щось нове. Торік наприкінці грудня The New York Times також із посиланням на джерела, близькі до Кремля, та американських чиновників писала, що Путін натякає на готовність до перемир’я і начебто ще від вересня минулого року надсилав такі сигнали Заходу, а оптимальним часом для укладення угоди вважав березень 2024 року – до своїх президентських “виборів” 17 березня.

Незвважаючи на суттєву розбіжність між статтями Bloomberg і The New York Times, відколи ж саме Путін надсилає сигнали Заходу про начебто готовність до переговорів – від вересня чи грудня минулого року, нагадаємо, що це також уже було. Згадаймо кінець 2022 року. Напередодні та після блискавичного контрнаступу Сил оборони України на Харківщині й Херсонщині вже колишній глава Об’єднаного комітету начальників штабів США Марк Міллі закликав Київ подумати про оптимальний час для переговорів із Росією, бо, на його думку, жодна зі сторін “не зможе досягнути своїх військових цілей”.

Такі аналітики, як старший політолог корпорації RAND Семюель Шарап чи професор Джорджтаунського університету Чарльз Купчан, які майже рік тому брали участь у таємних переговорах з росіянами, де був і Сергій Лавров, постійно наголошують на необхідності переговорів між Україною та Росією. Поки інші західні лідери, експерти й аналітики заявляють, що не бачать готовності Путіна, Купчан каже: дійсно, це може бути кремлівська пастка, а може й ні, але ніхто цього не зрозуміє, доки не спробує. Інші ж доводили, що на полі бою однаково наразі глухий кут, а ціна продовження війни значно вища й гірша, ніж переговори та можливе “заморожування”.

Як наприкінці 2022 року, так і зараз принаймні три з цілей Кремля залишаються незмінними:

1. виграти час;
2. посіяти хаос серед наших партнерів і союзників;
3. суттєво сповільнити, а краще – зупинити військову допомогу Україні.

Проте під кінець 2023 року, коли контрнаступ Сил оборони України забуксував, а Путін зробив ставку на тривалу війну на виснаження, отримуючи безперебійну військову допомогу від Ірану та Північної Кореї, додалася ще одна мета – переконати Європу, що Росія може задовольнитися вже окупованими українськими територіями, щоб європейські країни-члени НАТО не вкладали інвестиції у свої ОПК, надто на тлі заяв, що Путін може атакувати країни Балтії чи Польщу за 3-5 років.

З одного боку, Путіну було б вигідно укласти якусь “угоду” з Україною за посередництва Заходу про визнання “територіальних реалій”. Адже він любить порівнювати себе з Петром І, який, за його словами, “боровся за вихід до Азовського моря”. Але цього ніколи не буде. Київ давно презентував українську “формулу миру” з 10 пунктів, яка базується на виведенні всіх російських військ, повній деокупації, репараціях, створенні спецтрибуналу тощо. Тобто ми наполягаємо на відновленні справедливості, яка базується на нормах міжнародного права. А на це, до своєї цілковитої поразки, не піде Росія.

Чергова пастка: чого насправді хоче Росія

За інформацією Financial Times, 2024-й для України стане роком стратегічної оборони після невдалого контрнаступу 2023-го, щоб наростити сили і вже 2025 року спробувати відвоювати окуповані Росією території. А от The Washington Post пише, що Адміністрація Байдена розробляє нову стратегію допомоги Україні, яка базуватиметься на втриманні лінії фронту, що сформувалася на сьогодні, паралельно зміцнюючи позиції до кінця 2024 року.

Проте зі статті WP не зрозуміло, чи ставить Білий дім собі за мету підготувати Сили оборони України до наступу, наприклад, 2025 року. Та й залежить це далеко не від бажання України, а від об’ємів допомоги Заходу та результатів президентських виборів у США вже в листопаді цього року. У великому тексті “Україна як фортеця Заходу: чому США та ЄС не поспішають озброювати Київ, готуючись до нападу Росії на НАТО” ТСН.ua уже писав, що подальша збройна та фінансова підтримка з боку США заблокована в Конгресі через особисту позицію Дональда Трампа, який, найімовірніше, отримає номінацію та стане кандидатом у президенти від Республіканської партії.

Водночас треба чесно визнати, що й у разі його перемоги на виборах у США Україна не має стовідсоткової гарантії в подальшій американській збройній і фінансовій підтримці. Трамп неодноразово заявляв, що домовиться з Путіним про припинення війни за 24 години, а Європу лякав ледь не виходом США з НАТО (зокрема на саміті НАТО у Брюсселі 2018 року – ред.), якщо союзники не збільшать витрати на оборону. Саме тому багато європейських лідерів і військових генералів закликають нарощувати інвестиції у свої ОПК, бо якщо Україна впаде, наступними будуть країни Балтії чи Польща.

І тут Кремль, розуміючи вагання Заходу, що, можливо, вони пристали б на угоду про тимчасове припинення війни, щоб виграти і для себе час, поки військові дії не поширилися далі, продовжує надсилати сигнали про начебто готовність до переговорів. Як ми вже зазначали на початку цієї статті, і це також уже було. Проте 2022 року Путін не був упевнений, чи вистачить йому сил на тривалу війну на виснаження. Наразі ж за прямої підтримки Ірану й Північної Кореї та опосередкованої – Китаю та інших країн він упевнений у власних силах. Та чи впевнений Захід?

Це відкрите питання. Помічник російського президента Юрій Ушаков анонсував візит Путіна до Ердогана до Туреччини вже найближчим часом, де, крім іншого, обговорюватиметься Україна та можливість повернення до “стамбульських домовленостей”. Останнім часом кремлівський “фюрер” згадує про них доволі часто. Йдеться про переговори між Києвом і Москвою в березні 2022 року, коли російські війська ще стояли під Києвом.

Торік у червні Путін навіть розмахував якимись папірцями на одній із пресконференцій, доводячи, що це начебто підписані українською стороною у Стамбулі документи про “демілітаризацію” України та відмову від вступу до НАТО. Звісно ж, жодних підтверджень цього не знайшлося, як і підписів українських переговорників. Проте це не заважає Путіну постійно про це повторювати, звинувачуючи водночас колишнього британського прем’єра Бориса Джонсона, який начебто змусив Україну відмовитися від стамбульських домовленостей із Росією, а не побачені звірства росіян у Бучі та інших деокупованих містах і містечках.

Третя світова: Заходу бракує стратегії щодо Росії

Наразі як в Америці, так і в ЄС не бачать, що Кремль готовий до справжніх переговорів про припинення війни. Про це сказав держсекретар США Ентоні Блінкен у Давосі, а нещодавно – й очільник дипломатії ЄС Жозеп Боррель, додавши, що немає світла в кінці тунелю, бо війна триває. Мабуть, це найкращий опис настроїв, які панують на Заході. Там нарешті прийшли до думки, що не можна сідати за стіл переговорів із Путіним, який вважає, що час на його боці і він може всіх переграти. Але й повністю цю можливість теж не відкидають, аргументуючи це великою ціною, яку заплатить Україна, якщо війна триватиме.

Наші західні партнери не вірять, що ми справді зможемо деокупувати Крим і Донбас. Минулого літа це вилилося в публічні заяви про можливість вступу України до НАТО “частинами” без тимчасово окупованих Росією територій. Ще більше ці розмови підсилив невдалий український контрнаступ 2023 року, мовляв, Київ однаково не може прорвати російську “лінію Суровікіна”, то може краще зупинитися, “заморозити” війну і продати Путіну його “територіальні реалії”. Проте й ці голоси стали вже не такими гучними, зокрема в Європі, щойно на горизонті з’явилася можливість другого “пришестя” Трампа у США.

В ЄС не впевнені, чи прийде Америка за президентства Трампа на допомогу Європі в разі нападу Росії, не дивлячись на статтю 5 Статуту НАТО про колективну оборону, особливо якщо напруженість між США та Китаєм дійде до військового протистояння в регіоні. Тому ключ до стратегічного переламу на полі бою на найближчий рік-півтора – це час, який потрібен усім: Путіну, бо він думає, що західна підтримка України суттєво зменшиться, США та Європі, щоб розширити можливості своїх ОПК, та Україні, щоб підготувати сили для деокупації наших територій. У великій статті для Foreign Affairs директор ЦРУ Вільям Бернс закликає (напевно, Трампа та Конгрес – ред.) продовжити підтримку України.

“Продовження надання зброї зробить позицію Україну сильнішою, якщо з’явиться можливість для серйозних переговорів (із Росією – ред.). Це шанс забезпечити довгострокову перемогу для України та стратегічний програш для Росії”, – зазначає Вільям Бернс.

Залишилося лише розібратися, що США розуміють під “довгостроковою перемогою України” та “стратегічним програшем Росії”. За словами міністра закордонних справ Литви Ґабріелюса Ландсберґіса, Захід досі не визначився, якою є його кінцева мета в цій війні. До цього додається ще й страх, що буде з Росією після її поразки. Такої довгострокової стратегії дійсно бракує. Бо навіть Вільям Бернс у своїй статті не відкидає можливості переговорів між Україною та Росією на якомусь етапі. Проте ні у США, ні в ЄС чомусь не розглядають сценарій, коли таких переговорів не буде в принципі, бо Кремль нізащо не сяде за стіл переговорів на українських умовах.

Наразі Київ і ключові західні столиці розробляють план довгострокових гарантій подальшої збройної та фінансової підтримки України. Хоча в Офісі президента України їх вперто називають “гарантіями безпеки”, це радше про політичні запевнення наших союзників не кинути нас сам на сам у війні з Росією. Першу таку Угоду про співробітництво у сфері безпеки Україна підписала з Великою Британією. Друга очікується з Францією під час візиту Еммануеля Макрона до Києва вже найближчим часом. Потім будуть Німеччина та США. Проте такі угоди аж ніяк не мають стати замінником нашого членства в НАТО.

“Я з Норвегії, ми межуємо з Росією. Коли Норвегія стала членом НАТО, Радянський Союз називав це провокацією. Це гарна справа для нас, для США – підтримати Україну, а також на певному етапі запросити їх стати повноцінним членом Альянсу”, – заявив днями генсек НАТО Єнс Столтенберг.

“На певному етапі” – це після закінчення війни. Цю умову Україна розуміє. Проте й Захід має нарешті зрозуміти: якщо там не хочуть, щоб їхні армії воювали проти Росії (на полі бою в Україні чи на своїй території в разі прямої російської агресії), Україна має стати фортецею східного флангу НАТО, який буде стримувати Росію в довгостроковій перспективі. Як, наприклад, США зробили таку саму ставку на Тайвань, який стримує Китай.