Ердоган програв Ататюрку: місцеві вибори в Туреччині стали політичним землетрусом, який може повернути країну на прозахідні рейки

Політсила чинного президента – Партія справедливості та розвитку (35,5%) – програла головній опозиційній Республіканській народній партії (партії Ататюрка, 37,7%), яка зберегла контроль над Стамбулом, Анкарою та 15-ма іншими важливими містами, включно з Ізміром та курортною Анталією.

Після тяжкої перемоги на президентських і парламентських виборах у травні 2023 року Ердоган вважав, що може повернути контроль над Стамбулом, де народився й був мером. Проте Партія справедливості та розвитку втратила підтримку навіть в Анатолії – азійській Туреччині – донедавна оплоті правлячої партії, а також у частині регіонів, що постраждали від жахливого землетрусу минулого року. Тому, можна сказати, що тепер партія Ердогана є політсилою маленьких міст і сіл, а не великих мегаполісів.

Для опозиції – Республіканської народної партії – результати цих місцевих виборів стали чи не найкращими від 1977 року. Політсила має 35 посад голів регіонів, на противагу керівній партії – 24. Про мера Стамбула Екрема Імамоглу, який зберіг свою посаду, говорять, як про можливого наступного президента Туреччини. Напередодні місцевих виборів Реджеп Таїп Ердоган заявив, що вони стануть для нього останніми. Тобто, 31 березня – це, по суті, старт пошуку наступника. І, якщо Ердогану та його партії вдасться вивести Туреччину з глибокої економічної кризи, тоді той, на кого зробить ставку Ердоган, можливо й переможе.

Тож, про що були ці місцеві вибори в Туреччині? Чому розрив між міським і провінційним населенням лише посилюватиметься, якщо економічна ситуація в країні суттєво не покращиться? Та як різні сценарії подальшого вектору руху Туреччини вплинуть на відносини з Україною, Заходом та Росією? ТСН.ua розкаже в цьому тексті.

Холодильник переміг телевізор: Ердоган визначився з наступником

“Період одноосібного правління закінчився”. Саме так прокоментував результати місцевих виборів мер Стамбула Екрем Імамоглу. Президент Ердоган визнав, що його партія втратила імпульс по всій країні й не змогла отримати бажаного результату, проте вони чесно його оцінять і піддадуть самокритиці. Тобто, зроблять роботу над помилками. А головна помилка, на яку вказують абсолютно всі медіа та експерти, – це шалена інфляція на рівні 70% та подальше знецінення ліри.

Численні коментарі виборців для різних ЗМІ свідчать: якщо минулого року на президентських та парламентських виборах турки голосували за Ердогана та його партію, бо віддавали перевагу стабільності над невизначеністю від приходу до влади опозиції (або, що ще гірше, – нескінченній політичній турбулентності, якщо б президентом залишився Ердоган, а більшість у парламенті була б за опозицією); то вже за рік дехто голосував за опозицію не тому, що підтримує її кандидатів, а радше на знак протесту проти влади.

Багато експертів говорять, що перемога опозиції на цих місцевих виборах, – це запізніла відповідь турків на економічну кризу. Адже свою президентську кампанію минулого року Ердоган побудував на підвищенні зарплат і пенсій, безкоштовному газі для населення, досягненнях вітчизняної оборонки та великих інфраструктурних проєктах. Проте цього року так розкидатися грошима направо й наліво влада вже не могла.

Хто виграє Стамбул, той виграє й Туреччину. На це 16-мільйонне місто припадає третина ВВП країни. Реджеп Таїп Ердоган вже був мером Стамбула, що стало для нього трампліном до прем’єрської, а потім і президентської посади. Тому цілком логічно, що експерти та аналітики прогнозують Екрему Імамоглу президентське майбутнє. Але все ще може змінитися, адже наступні президентські вибори аж 2028 року. За кілька днів до місцевих виборів The Wall Street Journal повідомляла, що зять Ердогана – інженер і співвласник компанії Baykar Сельчук Байрактар – може піти в президенти. Саме Baykar виробляє безпілотники Bayraktar, які допомогли Силам оборони України в перші місяці російського повномасштабного вторгнення. А в лютому цього року виконавчий директор Baykar Халюк Байрактар повідомляв, що вони вже почали будівництво заводу під Києвом, який десь за рік вироблятиме близько 120 безпілотників.

На президентських виборах минулого року дрони Bayraktar стали основною частиною “бренду” Ердогана, який представляв їх як символ національної гордості та прагнення Туреччини до глобального впливу, поруч із першим турецьким авіаносцем. “Відтоді Байрактар ​​частково повторює націоналістичну риторику Ердогана, згадуючи в своїх промовах про османське минуле Туреччини, а також приєднавшись до підтримуваних урядом вуличних протестів проти вторгнення Ізраїлю до Гази. Дані опитувань показують, що він є одним із найпопулярніших публічних діячів країни”, – йдеться в статті WSJ.

Ердоган їде до Байдена: зближення Анкари та Вашингтона

Проте, повторимося, реальні президентські перспективи у наступника Ердогана, на якого він зробить ставку, з’являться лише за умови суттєвого покращення економічної ситуації в країні. Бо саме через це турки на місцевих виборах показали владі жовту картку. Ердоган намагався залатати бюджетні дірки будь-якими способами: за допомогою Росії, допомагаючи їй обходити західні санкції і купуючи її нафту та газ із дисконтом; і навіть України, купуючи наше зерно з 25% знижкою, коли ще діяла Чорноморська зернова ініціатива за посередництва ООН. Але навіть більш жорстка монетарна політика й суттєве підвищення відсоткової ставки, проти чого завжди виступав Ердоган, не дали бажаного результату.

Що ж може врятувати економіку Туреччини? Більш прозахідний курс і співпраця з МВФ, що поверне іноземних інвесторів до країни. Здавалося, що перший крок у бік Заходу Анкара вже зробила – схвалила вступ Швеції до НАТО. В обмін на це США розблокували Туреччині доступ до F-16 (продаж 40 нових винищувачів – ред.), навіть незважаючи на те, що Анкара не позбулася придбаних у Росії комплексів С-400. Проте, за словами старшої дослідниці Atlantic Council і Центру досліджень сучасної Туреччини Карлтонського університету Євгенії Габер, у Туреччині кажуть, що є ще над чим працювати далі, зокрема щодо доступу до F-35. До того ж, відбувся тестовий політ національного винищувача KAAN і експерти відзначають, що це може призвести до зменшення потреб Туреччини у F-16.

Минулого тижня до Анкари приїздила делегація Палати представників Конгресу США, які зустрічалися з міністром оборони Туреччини Яшаром Гюлером і головою Національного розвідувального управління (MİT) Ібрагімом Каліном. Вже на 9 травня заплановано візит Ердогана до США, який має стати першою повноцінною зустріччю з Байденом за довгий час. Це, за словами Євгенії Габер, теж ознака певної “відлиги” у відносинах Анкари з Вашингтоном.

“Щодо російських комплексів С-400, вони не закривають всіх безпекових потреб Туреччини. До того ж, у Туречинии виникає питання: якщо Росія не може забезпечити себе ракетами, як тоді вона може забезпечити ракетами до цих комплексів Туреччину? Ба більше, інформаційно в Туреччині широко розлетівся випадок, коли С-400 не змогли захистити від українських ударів аеропорт у Криму, у соцмережах батареї С-400 жартома почали називати “димоходами”. Але водночас лунає критика й у бік західних партнерів, що вони не надали Туреччині системи Patriot. Тому єдиний шлях до зменшення проросійських сентиментів у турецькому суспільстві лежить через покращення відносин Анкари з Вашингтоном і впевнену перемогу України над Росією, зокрема, й у Чорному морі”, – коментує для ТСН.ua Євгенія Габер.

Вплив пропаганди: чи стане Туреччина більш проукраїнською

Тому, можливо, візит Реджепа Таїпа Ердогана до США та його зустріч із Джо Байденом стане нарешті першим кроком на шляху до покращення відносин Туреччини з Заходом та зменшення антизахідного дискурсу в турецькому інформаційному просторі, який активно використовує російська пропаганда. ТСН.ua вже писав, як у лютому минулого року, після найсильнішого від 1939 року землетрусу в Туреччині, жертвами якого стали понад 53 тис. людей, а біля 6 млн залишилися без даху над головою, російська пропаганда розповсюджувала конспірологічні теорії (які є традиційно дуже поширеними в Туреччині), що це США використали секретну космічну зброю й спровокували цей потужний землетрус.

Черговим дуже показовим кейсом є те, як турецькі ЗМІ висвітлювали стрілянину та пожежу в московському “Крокус сіті хол”, який у Кремлі називають терактом, звинувачуючи Україну, в той час як західні спецслужби офіційно вказують на ІДІЛ. Проте турецькі медіа, навіть державні телеканали й новинні агенції, поширювали думки відверто проросійських експертів, що за цим терактом у Москві може стояти Захід, який підтримує Україну, й руками Києва таким чином він начебто намагається розхитати ситуацію в Росії. На це миттєво відреагувало навіть посольство України в Туреччині.

Від самого початку відкритої війни Росії проти України 2014 року, Туреччина, яка є членом НАТО, не приєдналася до західних санкцій проти Росії, хоч і постійно наголошувала на територіальній цілісності України з особливим акцентом на деокупації Криму. За ці десять років відносини Анкари з Москвою переживали злети й падіння. Після того, як тиждень тому під час чергової масованої атаки по Україні російська ракета залетіла до повітряного простору Польщі на 39 секунд, багато хто нагадував, як 2015 року Туреччина, не вагаючись, збила російський Су-24, який перетнув її повітряний простір. Але, після початку російського повномасштабного вторгнення, Туреччина стала не лише тихою гаванню для грошей російського бізнесу, а й активно допомагає Росії обходити санкції.

Ще від минулого року, коли Москва в односторонньому порядку вийшла з зернової угоди, а Ердоган особисто приїхав до Путіна на початку вересня в Сочі, офіційна Анкара кілька разів анонсувала візит Путіна до Туреччини, паралельно заявляючи на необхідності переговорів між Україною та Росією, пропонуючи для них свій майданчик, як і навесні 2022 року. Востаннє ЗМІ писали про 12 лютого цього року, як про можливу дату візиту Путіна. Тобто, він мав відбутися ще до фарсу з президентськими “виборами” в Росії 17 березня. Але потім візит вирішили відкласти, й тепер невідомо, чи він взагалі відбудеться. Бо 9 травня Ердоган буде у Вашингтоні, свій перший закордонний візит після перепризначення “президентом” РФ Путін вочевидь здійснить до Пекіна.

Знижка на газ: чи дійсно Туреччина залежить від Росії

Проте, чому Анкара й особисто Ердоган так мріють про роль посередника й готові приймати у себе воєнного злочинця Путіна, на арешт якого вже як рік є ордер Міжнародного кримінального суду у справі про незаконну депортацію українських дітей? За словами Євгенії Габер, для Туреччини завжди важливо зберігати свій унікальний статус країни НАТО, яка одночасно має робочі контакти з Москвою, може виступати в ролі посередника між Україною та Росією з якихось конкретних питань (як-то була зернова угода чи обмін полоненими командирами “Азову”), або на перспективу, в разі, якщо буде готовність до мирних переговорів.

“По-перше, це підкреслює особливий статус Туреччини, дипломатично додаючи їй ваги. По-друге, більшість турків, навіть ті, які засуджують дії Росії в Україні, однаково вважають, що з Путіним треба говорити, вирішувати певні питання, тому двері для діалогу треба тримати відчиненими. По-третє – це практичні питання, щодо яких Туреччині треба домовлятися з Росією: енергетика, поставки газу, навіть створення газового хабу в Туреччині, економіка, залученість до низки конфліктів, де також є і Росія, і Туреччина, як наприклад Сирія, плюс Ізраїль та Палестина. Тобто, регіональний порядок денний. Знову ж таки, Анкарі треба мати розуміння, що відбувається по той бік. Тому для них контакти з Кремлем – це можливість прощупати, що відбувається в Росії, які настрої, плани, щоб бути вчасно готовими до деескалації, або до якихось відповідних кроків”, – вважає Євгенія Габер.

Ще на початку цього року, коли на 12 лютого анонсували візит Путіна до Туреччини, в ЗМІ з’являлася інформація, що Анкара порушуватиме питання нових знижок на газ. До своїх президентських і парламентських виборів у травні минулого року, Туреччині вдалося вибити у “Газпрому” відстрочення оплати (ЗМІ називали різні цифри – від $600 до $4 млрд – ред.) за вже поставлений газ. Проте обіцянки населенню безкоштовного газу перед минулорічними виборами самі себе не оплатять. Тому Анкара, вочевидь, хоче отримати від Москви знижку на вже поставлений газ заднім числом, чи взагалі списання якоїсь частини боргу.

За словами президента Центру глобалістики “Стратегія ХХІ” Михайла Гончара, цей газовий борг не є суто турецьким державним боргом. Там є кілька імпортерів, як державні, так і приватні. Тому причина формування цього боргу, – це різночитання по ціні. Далі має вмикатися механізм консультацій і подачі “Газпрому” до арбітражу на турецьких партнерів, або продовження домовленостей на високому рівні.

“Бо подавати в арбітраж на турків із політичної точки зору виглядає якось не дуже. Тим паче, що в Туреччині, так само як і в Росії, – це не те саме, що в Європі, де проблеми компаній, які займаються газовим бізнесом, це суто їхні проблеми, в які не треба вплутувати уряд. Тут буде інший підхід. Путін, цінуючи прихильність Ердогана, не ризикує псувати з ним відносини. Тим більше, що це вдарить і по “Газпрому”, і по Росії. Бо всі ці мегапроєкти, пов'язані з будівництвом газопроводів через Чорне море, апріорі є проблемними з точки зору рентабельності. Наприклад, експорт по “Блакитному потоку” (газопровід між Росією та Туреччиною, прокладений по дну Чорного моря – ред.), який запрацював на повну потужність на початку століття, йде без стягнення експортного мита, бо інакше це все буде збитково”, – коментує для ТСН.ua Михайло Гончар.

А “Газпром”, за словами експерта, вже не може як раніше торгувати знижками, особливо з огляду на майбутні арбітражні розгляди за позовами європейських компаній через недопостачання газу по “Північному потоку” приблизно на $15 млрд. Плюс ще й позов “Нафтогазу”. Туреччина ж насправді не залежить аж так сильно від Росії в енергетичному плані, як це іноді подається. Анкара має диверсифіковану можливість отримувати газ із Азербайджану, кілька терміналів регазифікаторів (принаймні два, третій будується) для отримання скрапленого газу, і незабаром почне розробку родовищ у Чорному морі.

“Так само і з нафтою. Вони отримують близькосхідну нафту на терміналі в Джейхані. Коли йде мова, що в турецькому енергобалансі багато російської нафти й газу, мається на увазі, що турки користуються ситуацією здирництва – можливості закупівлі по нижчій ціні. Щойно цінова політика Росії чи світова кон’юнктура зміниться, вони можуть відмовитися від цього. Ми бачимо це й по поведінці в певні періоди Індії та Китаю, які наразі є найбільшими донорами російського бюджету через купівлю нафти, але коли кон’юнктура мінялася, вони припиняли купувати по такій ціні й диктували інші умови. Тому Туреччина тут не виняток”, – додає Михайло Гончар.

Чого не скажеш про залежність Туреччини від Росії в атомній сфері. ТСН.ua вже писав, що “Росатом” будує першу в країні АЕС “Аккую”, яка забезпечуватиме до 10% всіх потреб Туреччини в електроенергії. За словами Ердогана, всі чотири реактори мають бути запущені до 2028 року. Проте перебуватиме ця АЕС під повним контролем “Росатому” ще як мінімум 10 років. Ба більше, Анкара хоче будувати з Москвою (хоча раніше мова йшла також про Китай, США, Японію та Південну Корею) ще й другу АЕС у турецькому місті Синоп на узбережжі Чорного моря, що ще більше поглибить атомну залежність Туреччини – країни-члена НАТО – від Росії.

Зерновий коридор: Анкара втратила можливість

ТСН.ua вже писав, що під час візиту Володимира Зеленського до Стамбула на початку березня, їхні з Ердоганом думки щодо переговорів та участі Росії в них розійшлися. Турецький лідер заявив, що “готовий приймати мирний саміт, до якого буде залучено й Росію”, а український президент відповів, що “не бачить, як можна запрошувати людей, які все блокують, руйнують і вбивають”.

Ердоган привітав Путіна з “перемогою” на президентських “виборах”, заявивши, що Анкара готова відігравати будь-яку сприятливу роль у поверненні за стіл переговорів щодо України. А трохи раніше на зустрічі з іноземними послами Ердоган заявив, що Туреччина продовжить працювати над відновленням дії зернової угоди, яка вже і так працює без Анкари та Москви. На думку професора політології Афінського університету Ченгіза Актара, у питанні з зерновим коридором Туреччина значно переоцінила свою роль, а спроба Ердогана завдяки цьому покращити міжнародний імідж, була приречена на провал.

“Туреччина вкотре переоцінила тут свою роль. Київ знайшов кращі шляхи та засоби для забезпечення коридору, використавши всі потенційні можливості, щоб обійти підступні дії Москви щодо перешкоджання торгівлі без участі Анкари”, – розповів в коментарі ТСН.ua Ченгіз Актар.

За посередництва Туреччини та ООН у 2022-2023 роках працював саме “зерновий” коридор, бо ним йшло лише зерно. Наявним зараз експортним коридором, який від минулого року власними силами створили Сили оборони України, вигнавши звідти ЧФ РФ, йде не лише зерно, а й традиційні експортні товари України: метал, залізна руда тощо. Це дуже важлива відмінність.

“Кожного дня, коли до українських портів заходять і виходять судна, – це справжня військова операція, в якій задіяні Сили оборони України: ВМС, повітряні та берегові сили прикриття. Військовими засобами Україна продовжує робити максимум, щоб зменшити військові спроможності Росії у Чорному морі”, – сказав ТСН.ua головний редактор BlackSeaNews Андрій Клименко.

За пів року дії саме українського експортного коридору до наших портів прибуло 1140 суден (понад 6 суден за день), які експортували 33,8 млн тонн вантажів до 40 країн світу, з яких 23,1 млн тонн – це українських агропродукція. Водночас, за три місяці 2024 року цей показник збільшився до понад 8 суден, які заходили до українських портів за день. За словами Андрія Клименка, немає жодних сумнівів, що атаки по енергетичним об’єктам Одеси мають на меті припинити або суттєво завадити роботі українського експортного коридору, який є вдвічі ефективнішим за “турецько-оонівський”, бо для роботи портів треба чимало електроенергії.

Також виникає логічне запитання, а чому ж тоді Росія не атакує ракетами, шахедами чи іншими засобами й судна, які прямують до та з Одеси? Власниками суден, які заходили до українських портів, є понад 25 країн. У березні до портів Великої Одеси зайшли: 25,6% суден, що належать грецьким судновласникам; 25,6% – турецьким; 4,8% – це Китай; 3,8% – Німеччина та інші. Водночас дуже важливо, що в березні 63,9% суден із тих, що прибули в порти Великої Одеси, здійснювали не перші рейси українським коридором. І таких багато. Кількість їхніх рейсів вже нараховує від 3 до навіть 10. Це свідчить про те, що капітанів суден, судновласників і страхові компанії влаштовує рівень безпеки – це довіра до  Сил оборони України (в цьому випадку до оперативного командування “Південь”), до наших ППО та ВМС.

“Також Росія розуміє, що правила війни на морі регулюються кількома Гаазькими конвенціями, які були прийняті ще до Першої світової і одразу після неї. Ці документи, які ратифікувала РФ, кажуть, що судна, які не беруть участі у війні, не є цілями, їх не мають атакувати. Звичайно РФ розуміє, що якщо атакуватиме їх – це тероризм і буде дуже жорстка відповідь. Наприклад суднам, які вийдуть з російських портів, буде заборонено заходити в порти інших країн. Тому головний ризик для українського експортного коридору в тому, що Росія буде намагатися таємно мінувати ці шляхи”, – підсумовує для ТСН.ua Андрій Клименко.