Молодший брат командує ротою, старший — батальйоном: розмова з мамою офіцерів

 “Це був їхній вибір – стати офіцерами Повітряних сил”, – каже мати Вадима і Юрія Зоя Матюша.

• Брати Вадим і Юрій Матюші — професійні військові.
• В обох однакове звання: на пагонах зірка майора.
• Недавно їх нагородили однаковою відзнакою — нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест».
• Як вони обрали професію військового?

Хто, як не мама, найкраще знає про своїх дітей? Не тільки знає — серцем відчуває багато чого.  Напередодні нинішнього свята — Дня  захисників і захисниць України журналіст сайту «20 хвилин» зателефонував матері офіцерів Вадима і Юрія Матюшів — пані Зої. Вона працює старостою села Новоселівка, що входить до Брацлавської територіальної громади. Раніше протягом десяти років Зоя Матюша була сільським головою Новоселівки.

Приводом для спілкування стало нагородження військових нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест». Про відзнаку земляків написали на сайті Брацлавської селищної ради. Така само інформація розміщена у Фейсбуці на сторінці мами військових.

«Мої хлопці незадоволені тим, що поширила новину про їхню нагороду, — говорить пані Зоя. — Кажуть, мамо для чого це?».

Ось так, тепер мама відчуває провину перед дорослими синами. Хоча насправді пишається ними. Кожній матері було б радісно від того, що її синів відзначили нагородою. Та ще й у такий час! До того ж, мама знає, що це відзнака за бойові заслуги. Серце матері сповнене гордості і тривоги. На запитання, як часто вдається спілкуватися, жінка відверто говорить: «Якщо протягом дня не почую голос, чи не отримаю повідомлення на телефон, у мене починається істерика». Схоже, сини знають про це. Не залишають маму без повідомлень. Про це можна було здогадатися, слухаючи відповідь на запитання.

“Відчуваю, вони добровільно зголосилися їхати на Харківщину”

«Срібні хрести» з’явилися на грудях Вадима і Юрія Матюшів після виконання бойових завдань на Харківському напрямку. Упродовж чотирьох місяців їхні підрозділи стримували ворога у районі Вовчанська. Місто розташоване за п’ять кілометрів від українсько-російського кордону. Бої за Вовчанськ тривають з травня нинішнього року. Тоді окупанти розпочали свою наступальну операцію у Харківській області. Дотепер там тривають запеклі бої. Серед підрозділів, які стримували ворога на тій території, були дві бойові одиниці під командуванням братів Матюшів. На той час Вадим і Юрій служили на однакові посаді — командир роти.

Ті чотири місяці війни додали зарубин на серці їхніх батьків. Не тільки мати уважно стежила за подіями, що відбувалися на Харківському напрямку. Батько Анатолій теж тривожився. Батьки не відчували спокою ні вдень, ні вночі. Які то важкі хвилини — чекати повідомлень від дітей з фронту! Про це знають тільки ті, кому, як і Матюшам, доводиться їх переживати.

«Сини не кажуть, але я відчуваю, що вони добровільно зголосилися їхати на Харківський напрямок спиняти ворога, — говорить жінка. — Серце матері без слів все відчуває». Співрозмовниця уточнює, що її сини разом зі своїми підрозділами воювали також на Донецькому напрямку, зокрема. Вели бої у районі Краматорська.   

Після виконання завдань на Харківщині старший син отримав не тільки відзнаку Головкома Сирського «Срібний хрест».

«Вадима перевели на підвищення на нову посаду, — говорить пані Зоя. — Нині він приймає командування батальйоном. А Юра залишився командиром роти. Військове звання у них однакове — майор».

Служба в армії — це їхній вибір

Вадим і Юрій навчалися у школі в селі Новоселівка. По її закінченні не мали намір стати військовими. Вадим старший від брата на чотири роки. Він спершу навчався у Брацлавському аграрному коледжі, потім продовжив навчання у Вінницькому національному аграрному університеті. Служив в армії. В останній день служби підписав контракт, а тоді поступив на навчання у Харківську національну академію Повітряних сил. Обрав спеціальність радіотехніка.

Юрій після школи пішов навчатися у Вінницький транспортний коледж. Але розповіді старшого брата про університет, що носить ім’я славетного льотчика Івана Кожедуба, вплинули на подальший вибір професії. Юрій також подався в університет льотчиків. Причому, на ту само спеціальність, яку обрав брат, тобто радіотехніка.

Запитую маму хлопців, чи був хтось військовий у їхній родині, її, чи чоловіка?

«У моїй родині точно не було нікого з військових, а ось по чоловіковій лінії прадід служив офіцером, — говорить співрозмовниця.  — Чула про це розповіді від рідних чоловіка. Чи знають про це сини? Звісно, знають, бо вони теж чули спогади про офіцера у родині батька».

Чи спрацювала генетика у виборі військової професії. Питання, як кажуть, риторичне. Інша справа, як поставилися до вибору синів батьки. Юрій поступив у військовий університет у 2015 році, на той час, як відомо, російські війська уже вели бої на Донбасі.

—Чи не відмовляли сина вчитися на військового? —  запитую пані Зою.

—Це був їхній вибір, — говорить жінка. — Неправильно було б перечити робити те, що їм хотілося, про що вони мріяли.

З прапором університету крокував по Хрещатику

Зі старшим сином батьки бачилися на початку січня нинішнього року. Нині уже жовтень. Тішать себе надією на нову зустріч, тільки коли вона відбудеться, не знають. Якщо раніше на посаді ротного йому не вдавалося вибратися додому хоча б на день-другий, то тепер шансів сподіватися на це стало ще менше. Після того, як Вадим став командиром батальйону, годі думати про відпустку. Нова посада, нові завдання, нові люди — все це вимагає додаткових зусиль. Хоч як прикро говорити, але у комбата нема часу на батьків. Хіба що зателефонувати, чи написати повідомлення. Вони й тому безмежно раді.
Підрозділ молодшого сина Юрія ближче дислокується від дому, ніж старшого сина. Отож, тішать себе думкою, що зможуть зустрітися з дитиною.

У багатьох батьків свій неписаний девіз: буде добре дітям — буде добре батькам. Зоя й Анатолій Матюші погоджуються з цим. Пані Зоя пригадує, з яким хвилюванням вони дивилися парад до Дня незалежності. Спогади від того залишилися на все життя. Це було в той час, коли сини ще навчалися в університеті. Вадим повідомив, що йому доручили почесну місію — під час параду у Києві нести прапор університету. У навчальному закладі сотні курсантів, а прапор нестиме саме він. Хіба можна не гордитися такою дитиною? Батьки не відривали очей, поки син карбував крок по Хрещатику.

Наступного року ситуація повторилася. Син знову попередив, що їде в Київ на парад. І знову буде прапороносцем. То були щасливі хвилини, щасливі дні. Щоправда, тривога в серці уже закрадалася. Бо російська армія уже окупувала частину Донбасу. Відчувалося, що може початися велика війна. На жаль, так воно й сталося. Обидва сини зустріли ранок 24 лютого 2022 року у своїх військових частинах. На який ще напрямок фронту визначить їм завдання командування, поки що не відомо. Їхні батьки живуть у неспокої. Які тисячі інших родин, чиї рідні нині боронять країну від російських окупантів, дикунів 21 століття.

Побажаймо нашим землякам, Вадиму і Юрію Матюшам, сили і витримки у боях з ненависним ворогом, аби здобути перемогу і тим само заспокоїти серця своїх батьків.