«Це важко психологічно, але ж це армія»: досвід вінничанки проходження військового вишколу

• Після мобілізації усі чоловіки та жінки обовʼязково мають пройти базову загальну військову підготовку. Саме на цьому етапі люди, які потрапили до армії, перетворюються з цивільних на військових.
• Як це відбувається? Де проходить такий вишкіл? Скільки він триває? Чому там навчають? Про це та інше нам розповіла вінницька військовослужбовиця після повернення з БЗВП.

Більшість людей, які потрапляють на базовий вишкіл — це щойно мобілізовані. БЗВП для них є стартовою сходинкою у їхньому військовому становленні. Впродовж навчання вони отримують базові знання з теоретичної, фізичної, бойової, медичної та психологічної підготовки бійців. Опісля новобранців направляють до їхніх підрозділів для подальшого проходження військової служби. Там на них чекають навчання-злагодження з майбутніми побратимами та посестрами, а вже далі — служба на тій чи іншій посаді.

Однак є й інша категорія людей, які потрапляють на БЗВП. Мова про чинних військових, які з тих чи інших причини не пройшли цього навчання раніше. Зазвичай це медики, діловоди, звʼязківці, комунікаційники тощо. Їхнє навчання проходить аналогічно до щойно мобілізованих, з різницею лише у тому, що після завершення вишколу вони їдуть не до нової військової частини для подальшого злагодження, а повертаються на своє попереднє місце служби. 

Вінничанка Катерина Губрій рік тому добровільно мобілізувалася до Вінницького обласного ТЦК та СП. Наразі вона військовослужбовиця групи комунікацій територіального центру комплектування. Після проходження навчання, каже дівчина, в її військовому квитку зʼявилася відмітка сотого ВОСу. На практиці це означає, що тепер її військово-облікова спеціальність — стрілець. Бувають й інші, до прикладу, 101 — кулеметник, 103 — гранатометник тощо. 

— Наші навчання тривали 35 днів. Це була суто базова загальновійськова підготовка, яка не включала в себе підготовки фахової. Тобто, ми не займалися впродовж ще двох додаткових місяців посиленим навчанням згідно з отриманими військово-обліковими спеціальностями, — пояснює Катерина. 

Перший день по прибуттю до навчального центру був адміністративним: видавали екіпірування, зброю, розселяли тощо. Вже з наступного дня почалися заняття. Розклад завжди був приблизно однаковим: о 06.00 підйом — сніданок — ранкове шикування — навчання — обід — навчання — вільний час — вечеря — вечірнє шикування — о 22.00 відбій. Неділя — вихідний. 

Спочатку було більше теорії. Інструктори багато розповідали про зброю, її види, будову, догляд за нею і поводження. Потім відпрацьовували положення для стрільби. 

— До того я лише раз виїжджала на стрільби на полігон, тому багато чого для мене було новим. Як і для більшості мобілізованих. Ми стріляли стоячи, лежачи, з коліна. За весь час ми зробили орієнтовно по 500 пострілів, — продовжує військовослужбовиця. — Там ще була така особливість, що ти постійно маєш носити з собою зброю, куди б не йшла. Спочатку це важко і незручно, але десь за два тижні ти повністю адаптуєшся. Часом навіть зʼявлялося відчуття, що чогось не вистачає, коли була без зброї. Автомати ми брали з собою навіть під час сигналів про повітряну тривогу, коли для безпеки мали виходити з казарм. Вночі це правило також діяло. 

Дівчина розповідає, що усі інструктори, які їй трапилися, були професіоналами. За плечима кожного з них чималий досвід участі у бойових діях, велика база знань. 

— Мені дуже сподобалося, що у них не було мети заганяти нас чи якось образити. Вони одразу сказали, що дадуть нам базу, тобто усе те, що знати точно обовʼязково. Вони також сказали, що якщо хтось хоче знати більше, то потрібно питати і вони розказуватимуть та показуватимуть. Це цінно, враховуючи, що такі знання можуть врятувати тобі життя, — розповідає Катерина Губрій. 

Говорячи про заняття з тактичної медицини, то, на думку військовослужбовиці, не вистачало практики. Інформації було багато, але відпрацюванню відводилося значно менше часу. 

— Ми відпрацьовували накладання турнікетів, адже до того багато хто не мав такої практики. Вчилися, як надавати допомогу в укритті і під вогнем, проводили евакуацію поранених, розбирали вміст аптечок, — каже Катерина. — Це корисні знання, якими мають володіти усі військові, але особисто мені хотілося б більше тренувань з такмеду.

На початках чи не усім було важко саме від навантажень. Попри те, що фізичного вдосконалення як такого там майже немає, а нормативи відсутні повністю, багато хто відчував болі в тілі від постійного носіння зброї, бронежилета, каски тощо. 

З вправ на витривалість дівчині найбільше запамʼяталися три. Перша — це марш-кидок на 8,5 кілометрів у повному спорядженні. Попри те, що він був не на час і не довелося бігти, вага амуніції та спека швидко втомлювали. 

Друга — це психологічна смуга перешкод. Місце, де людина має долати різноманітні запини на шляху у стресових умовах. До прикладу, повзти під колючим дротом, коли зверху з дрона на тебе скидають гранати, хоча й навчальні. Підпалюють поряд з тобою димові шашки чи автомобільні шини. Для посилення ефекту вмикають колонку зі звуками вибухів та стріляниною. 

Третє — обкатка танком. Спочатку новобранець має проповзти під цією технікою, а потім треба застрибнути в окоп, коли над тобою проїде танк. За словами Катерини, це не страшна вправа, але дуже ефектна.  

— Попри все, найскладнішою для мене була ізоляція. Фізичні навантаження витримати можна, а ось вийти за територію навчального центру, щоб, наприклад, побачити близьких — ні. Це важко психологічно, але це армія і ти нічого не можеш з цим зробити, — говорить військовослужбовиця. — З чим я звідти пішла? Я ж казала, що до того лише раз тримала зброю у руках, а тепер я вмію добре з нею поводитися. Вмію все, що має вміти кожен стрілець. Мова, звісно, про базові навички. БЗВП однозначно покращили мою психологічну стійкість та підтягнули дисципліну. Саме на таких навчаннях, на мою думку, формується командний дух та взаємопідтримка між військовими. 

Фото надані Катериною Губрій